7 червня невелика Вірменія стала місцем значного геополітичного протистояння. Від результатів парламентських виборів залежало, чи продовжить країна рухатися в західному напрямку, чи повернеться до Росії — колишнього стратегічного партнера. Переконлива перемога прозахідної партії Нікола Пашиняна «Громадянський договір» стала ще одним глобальним приниженням Кремля. З держави, яка колись прагнула стати другим полюсом світу, путінська Росія перетворилася на регіонального гравця, що втрачає своїх найближчих союзників.
Політичні сили, на які покладала надії Москва, не змогли скласти гідну конкуренцію Пашиняну. Передвиборчі опитування демонстрували впевнене лідерство прозахідної партії «Громадянський договір» Нікола Пашиняна з результатом понад 30%. У той же час основні опозиційні сили з проросійського табору — «Сильна Вірменія» Самвела Карапетяна, блок «Вірменія» Роберта Кочаряна, «Процвітаюча Вірменія» Гагіка Царукяна — значно відставали від лідера перегонів. Однак існували побоювання, що Росія може спробувати вплинути на результати голосування через дестабілізацію та незаконні методи. Також певну інтригу створювала значна кількість тих, хто не визначився.
Вибір пріоритетів у зовнішній політиці став одним із ключових критеріїв політичного розмежування на виборах до парламенту 7 червня. Нікол Пашинян активно пропагував ідею, що вірмени повинні прийняти сучасну Вірменію в її теперішніх кордонах. Він попереджав, що перемога опозиції може призвести до відновлення війни з Азербайджаном, називаючи своїх основних суперників «триголовою партією війни». Лідер «Громадянського договору» закликав до збалансованого підходу у зовнішній політиці, що передбачає нормалізацію відносин із Азербайджаном і Туреччиною, а також поглиблення співпраці з ЄС та США при збереженні зв’язків із Росією.
Його головний опонент — російсько-вірменський олігарх Самвел Карапетян — зосередився на критиці уряду та особисто прем’єр-міністра, звинувачуючи його у зраді «національних інтересів». Інший проросійський опозиціонер Роберт Кочарян називав Нікола Пашиняна зрадником, який здав Карабах. Він виступає за жорсткіший підхід до Азербайджану та відновлення тісної співпраці з Росією. А лідер «Процвітаючої Вірменії» Гагік Царукян переважно критикував владу через економічні проблеми, обіцяючи подвоїти мінімальну зарплату та утричі збільшити ВВП за п’ять років.
Станом на ранок 8 червня, після завершення підрахунку голосів, партія Нікола Пашиняна отримала 49,8% голосів, що забезпечить їй 64 мандати. Друге місце зайняв блок «Сильна Вірменія» Самвела Карапетяна з результатом 23,3% та 29 мандатами. На третьому місці — блок «Вірменія» Роберта Кочаряна, який здобув 9,9% і 12 мандатів. Партія «Процвітаюча Вірменія» Гагіка Царукяна ледь подолала прохідний бар’єр у 4%.
Нікол Пашинян вже оголосив про свою перемогу на виборах, назвавши її історичною, такою, що забезпечить виживання та розвиток країни. Прем’єр-міністр додав, що Єреван продовжить зближення із Заходом, але не відмовлятиметься від членства у Євроазійському економічному союзі. Серед озвучених планів — досягнення інституційного миру та підписання угоди з Азербайджаном, а також відкриття кордонів із Туреччиною. Водночас, у день виборів Пашинян намагався не загострювати конфлікт з Росією, висловивши переконання, що напруга між двома державами є штучною, спровокованою діями політичних опонентів. Він також запевнив, що має тісні стосунки з Путіним.
Кремль доклав максимум зусиль, щоб утримати Вірменію в своїй орбіті впливу. Москва діяла за старими схемами, перевіреними на інших країнах колишнього СРСР, зокрема й в Україні. Дезінформаційна кампанія в соціальних мережах, погрози від офіційних осіб, включаючи російського президента, економічний шантаж, підкуп, спроби використати вірменську діаспору для впливу на результати голосування — весь цей арсенал засобів застосувала РФ, щоб не допустити відходу Єревану в бік Європи та Заходу. Проте зусилля Кремля не увінчалися успіхом. Вони, скоріше, мали зворотний ефект на вірменське суспільство, переконавши його в тому, що Москва є неадекватним, мстивим і небезпечним партнером.
Геополітична поразка Росії у Вірменії відбулася не 7 червня, а значно раніше. Це сталося тоді, коли Москва продемонструвала вірменам свою жалюгідну слабкість і звичку зраджувати союзників під час другої і третьої війни за Нагірний Карабах у 2020 та 2023 роках. Опитування громадської думки «Кавказький барометр 2024» показало драматичну геополітичну перебудову суспільної думки вірмен, яка триває досі. У 2013 році 83% вірмен вважали Росію своїм головним другом серед інших країн світу. Наразі таких залишилося лише 14%. Натомість на перше місце у зовнішньополітичних симпатіях суспільства вийшла Франція з рейтингом довіри 37%. Також 28% вірмен вважають, що їхня країна не має справжніх союзників, а 80% заявили, що почуваються покинутими наодинці з регіональними викликами.
Основною зовнішньою загрозою для вірмен є Азербайджан (56%) і Туреччина (28%). Найбільше вражає перетворення Росії з надійного союзника на потенційного ворога. 10% респондентів назвали РФ головною загрозою, порівняно з лише 1% у 2019 році. Стрімке падіння довіри до Москви поширилося на регіональні організації, очолювані Кремлем. Організація договору про колективну безпеку (ОДКБ) викликає особливий скептицизм: лише 12% вірмен висловили їй довіру, тоді як 62% не довіряють цьому військово-політичному блоку.
Ще однією ознакою зменшення впливу Росії є те, що лише 9% вірмен зараз розглядають її як модель для розвитку. Паралельно з цим значно зросли симпатії до посилення співпраці із Заходом. Опитування IRI у лютому 2026 року показало: вірмени надають пріоритет миру та стабільності й висловлюють підтримку тіснішим зв’язкам із Європейським Союзом. Загалом 72% респондентів заявили, що підтримують можливе членство Вірменії в ЄС.
З огляду на швидку й радикальну трансформацію суспільних настроїв, парламентські вибори 7 червня перетворилися на своєрідний референдум про майбутній зовнішньополітичний курс Вірменії. Цікаво, що цього разу США та Європа виступили єдиним дипломатичним фронтом.
Американський президент Дональд Трамп особисто підтримав Нікола Пашиняна, назвавши його «великим другом і лідером», який робить Вірменію «сильною, заможною та безпечною». Напередодні виборів закавказьку країну відвідав державний секретар США Марко Рубіо, який підписав із Єреваном важливі угоди про співпрацю. А у травні відбувся перший в історії саміт ЄС—Вірменія, який став потужним сигналом довіри до Пашиняна. Європа підтвердила стратегічну важливість партнерства з Єреваном. Окрім того, у Вірменії було розгорнуто спеціальну гібридну групу швидкого реагування, щоб допомогти уряду Пашиняна відбивати масовані кібератаки й дезінформаційні кампанії, які координувала Росія.
Перемога Нікола Пашиняна на парламентських виборах — це серйозний удар по регіональних амбіціях Кремля. Російський вплив на Кавказі, який і так останнім часом суттєво зменшився, стане ще більш формальним. Місце Москви займуть інші гравці. Водночас потрібно розуміти: вірмени голосували за Пашиняна не тому, що він є ідеальним політиком, а тому, що він має високий, але все ж таки найменший антирейтинг. Тоді як його опоненти сильно скомпрометовані корупційним минулим, олігархічним статусом і надто тісними зв’язками з Росією. Те, що Кремль зробив ставку саме на таких осіб, багато про що свідчить.
Навряд чи шлях Вірменії на Захід буде легким і безперешкодним. Перед урядом Пашиняна стоїть безліч викликів: від нормалізації відносин із Азербайджаном, конституційних змін до вирішення економічних проблем і подолання надмірної енергетичної й торговельної залежності від Росії. Вірменській владі доведеться балансувати, докладаючи максимум зусиль, щоб диверсифікувати логістичні й економічні зв’язки та мінімізувати наслідки майже неминучих деструктивних дій Москви.