Війна з Іраном – як конфлікт у Перській затоці підриває традиційні теорії міжнародних відносин.

Автор Сергій Корсунський Надзвичайний і Повноважний Посол України

Велична і Прекрасна Перемога над Іраном (ВПП, не плутати з Великою і Прекрасною Поразкою) підвела риску під теорією Фукідіда—Міршаймера, яка домінувала на Олімпі міжнародних відносин з давніх часів. Цікаво, що саме конфлікт між Іраком та Іраном 1980 року став останнім відомим випадком офіційного оголошення війни між державами — всі інші збройні конфлікти після Другої світової війни не були оголошеними війнами. Це, перш за все, стосується США — жоден з конфліктів (а їх було чимало за участю Сполучених Штатів) не був «справжньою» війною: Корея, В’єтнам, звільнення Кувейту, Ірак, Афганістан, Іран. Кількість, як відомо, має властивість переходити в якість. Результати всіх цих військових втручань показали, що стратегії досягнення зовнішньополітичних цілей через силові дії, якщо й можуть дати результат, то лише на короткий термін, а в стратегічному плані більше не працюють. Досвід захоплення великих територій та їх утримання залишився в минулому. Незабаром у цьому переконається й Росія, а Китай, здається, вже перебуває в стані глибокої медитації, переосмислюючи помилки своїх конкурентів у контексті планів «возз’єднання» з Тайванем. Успішні спецоперації на кшталт знищення Бін Ладена та захоплення Мадуро є винятками, які лише підтверджують правило.

Наразі перегляду підлягає навіть саме визначення «великих держав», які, як стверджують класики реалізму, є тими суб’єктами, що формують долю світу. Різні теоретики по-різному окреслювали критерії «величі», але так і не дійшли до єдиної думки. Тож нині все потрібно починати з нуля. Попри суворий реалізм, справжні великі держави визначаються не розміром території, ВВП, витратами на оборону чи кількістю авіаносців, хоча всі ці фактори важливі. «Велич» є продуктом інтелекту, мислення, здатності запропонувати інклюзивну модель розвитку, а не просто демонстрації сили. Свобода означає відповідальність, а воля, як добре знають українці, — це не лише фізична свобода, а й здатність діяти, що є найпершим атрибутом сильної держави. Справжня сильна держава не потребує ні історичного ревізіонізму, ні хворобливого ресентименту, ні зовнішніх ворогів для виправдання свого бачення світу. Вона не чекає зовнішнього схвалення, не кричить на кожному розі про свою «велич» і з повагою ставиться до інших культур, оскільки не відчуває вразливості чи меншовартості власної. Японець ніколи не доводитиме, що його культура вища за китайську, — йому це просто не потрібно, бо він точно знає, що так воно і є. Взаємна повага, толерантність та інклюзивність є складовими принципу рівності прав та обов’язків, стосується це людей чи країн.

Сучасна геополітика виявилася складнішою, ніж очікувалося. У новому світі для того, щоб відкрити раніше відкриту Ормузьку протоку, її спочатку потрібно було закрити. Якщо питання війни та миру вирішуються балансом сил, то його ще потрібно сформувати і зрозуміти. Сила «величі» визначається добутком політичної волі до дії та обсягу наявних ресурсів, необхідних для її реалізації. Формула перемоги в асиметричній війні звучить так: для протидії силі агресора, який має більші ресурси, потрібна більша політична воля протистояння з боку сторони, яка є об’єктом агресії і має менші ресурси. Не завадить також зовнішня підтримка, але вона сама по собі не замінить внутрішньої сили. Свого часу це демонструвала Фінляндія, потім Ізраїль, і ось нині — Іран.

Несподівано з’ясувалося, що Рада Безпеки ООН нічим не відрізняється від класичного «Концерту Європи» й точно так само, як попередні спроби «великих держав» вирішувати долі світу, заснула летаргічним сном. Великі багатосторонні угоди вже не працюють, більше того, залишається відкритим питання, чи досі актуальні навіть двосторонні домовленості. Репресивні режими виявили досить ефективну здатність мобілізувати населення через пропаганду, страх і обмеження свобод, а брехня на рівні лідерів стала новою нормою як у диктатурах, так і у демократіях. Наразі можна говорити що завгодно й не нести за це жодної відповідальності. Керівники всіх видів чудово навчилися ховатися в критичні моменти за спинами народу, навіть якщо цей народ зовсім не прагне захищати режим, який вони уособлюють. Здатність мислити обернено пропорційна часу, проведеному в соціальних мережах і перед телевізором, а поява ШІ й створених за його допомогою привабливих для споживання, але отруйних для мозку фейків остаточно зводить цю спроможність нанівець.

Іранська авантюра стала ще одним прикладом, який використовує Китай, коли пояснює різницю між своєю декларованою філософією «великої єдності» та західною моделлю «політики свавілля великих держав». Звісно, в реальному житті Пекін зовсім не цурається застосовувати західні інструменти на кшталт права вето в РБ ООН, але у своєму азійському оточенні Сі Цзіньпін говорить про неймовірну єдність китайської нації протягом п’яти тисяч років, повагу та рівноправ’я всіх етнічних груп, які населяють Піднебесну. «Єдність території, національна стійкість, етнічна солідарність і продовження цивілізації — ось основи для єдності в межах єдиної держави», — приблизно так звучить сучасна філософія КНР, яку КПК просуває на контрасті з принципами конкуренції, індивідуалізму та вигоди, що лежать в основі західної культури. Немає сенсу аналізувати суперечності між декларованими конфуціанськими принципами та реальністю капіталізму, який чудово адаптувався до китайських реалій. Проблема лише в тому, що дії Вашингтона що не день, то збільшують бажання середніх і малих держав втекти подалі від непередбачуваності найбільшої демократії до передбачуваності найбільшої автократії. Хеджування ризиків за цих умов можуть собі дозволити лише європейці, які наразі все ж таки тримаються одне одного, попри відчайдушні спроби їх розколоти.

Із концептуального погляду важко зрозуміти, навіщо була потрібна ця війна. В умовах очікуваного загострення глобальної конкуренції за уранову руду, турбіни для електростанцій, чипи, рідкісноземельні метали та, що найголовніше, інформаційні ресурси потрібно займатися формуванням глобальних альянсів і стратегуванням у межах сценарію, коли на всесвітньому полі битви солдатами будуть агенти ШІ, а будь-які секрети можна буде дістати протягом годин, якщо не хвилин. Сполучені Штати справді володіють стратегічною глибиною, яка дає їм змогу одночасно вести війни й просуватися у сфері критичних технологій, проте навіть вони не зможуть довго конкурувати виключно завдяки внутрішнім ресурсам.

До війни проти Ірану саме ОАЕ та Саудівську Аравію розглядали як основних партнерів для створення дата-центрів за участю провідних американських розробників. ОАЕ мали репутацію глобального атрактора для центрів обробки даних, орієнтованих на штучний інтелект, із потужністю, за прогнозами, до 1,4 гігават (ГВт) до 2028 року. Це зростання значною мірою мало бути обумовлене проектом «Зоряна брама» в Абу-Дабі, який позиціонувався як один із найбільших у світі інфраструктурних кластерів штучного інтелекту за участю OpenAI, Nvidia та Oracle. Центр обробки даних на основі штучного інтелекту вартістю 5 млрд дол. і потужністю 1,5 ГВт розбудовували між Data Volt і NEOM у Саудівській Аравії. Це було частиною плану перетворення регіону, включно з NEOM Oxagon, на величезний центр штучного інтелекту й технологій. Питання, на яке тепер немає відповіді, — чи залишаються ці плани актуальними в умовах яскраво продемонстрованої здатності Ірану вражати цілі на території монархій Перської затоки, зокрема енергетичні об’єкти та заводи з опріснення води, оскільки повідомлення про пряме попадання іранських дронів у дата-центри, що вже працюють, і об’єкти критичної інфраструктури є поганою новиною для інвесторів.

Попри впевненість, що саме ціни на нафту є головним аргументом на користь припинення бойових дій навколо Перської затоки, стратегічні інтереси «великих» концентруються навколо ШІ. На цьому тлі вразила новина, що японська корпорація Casio з нагоди 60-ї річниці випуску свого першого мікрокалькулятора виробила партію новітніх пристроїв, прикрашених японським лаком, вартістю 625 дол. за штуку. А корпорація Sharp, яка 1964 року була піонером цього бізнесу, повідомила, що мікрокалькулятори мають великий попит в освітніх закладах і навіть у торгівлі, а щорічний експорт становить 40 мільйонів штук. Можливо, це і є найкращою стратегією хеджування сучасних ризиків. Мікрокалькулятори й кнопкові телефони точно переживуть еру ШІ.