Півтора року перебування Дональда Трампа в Білому домі не минули без наслідків для Північноатлантичного альянсу.
Намір адміністрації Трампа переглянути зобов’язання Вашингтона перед НАТО, зменшивши обсяги техніки та чисельність військ, побоювання щодо можливого виходу США, заяви представників Білого дому про те, що Європа повинна брати на себе більшу відповідальність у межах організації, а також сумніви європейців у дієвості статті 5 Вашингтонського договору — все це підсилює відчуття нестабільності всередині Альянсу. Як наслідок, зростають сумніви в його здатності забезпечити захист своїм членам, що сприяє поглибленню кризи цього оборонного союзу.
Київ також починає проявляти дедалі більше скептицизму щодо Альянсу як гаранта безпеки для нашої країни. Хоча Володимир Зеленський стверджує, що вступ України до НАТО відповідає інтересам як нашої держави, так і самої організації, проте на Банковій вже ніхто не наполягає на прискореному членстві. Уявлення українського президента захоплюють нові формати союзів. Наприклад, активно просуваючи членство нашої країни в Євросоюзі, Зеленський вважає, що союз України, Норвегії, Великої Британії та Туреччини зробив би ЄС найсильнішим у світі.
Важливо, що вступ України до Альянсу не став амбітною метою й для віцепрем’єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Тараса Качки. Виконання Річної національної програми співробітництва Україна—НАТО (РНП) на 2026 рік просувається повільно, і про існування цього документа традиційно згадають ближче до засідання Ради Україна—НАТО (РУН) на рівні міністрів закордонних справ у грудні.
З огляду на отриманий Україною військовий досвід, наші чиновники часто з певною зверхністю висловлюються і про стандарти НАТО, і про взаємосумісність. Після кількох навчань, де українські оператори дронів у ролі противника «розгромили» сили НАТО, сьогодні в Україні нерідко можна почути скептичні коментарі на адресу Альянсу: мовляв, чого нас можуть навчити натовські військові, які не воювали жодного дня в сучасних умовах? Загалом у військовому керівництві нашої країни домінує думка, що українська армія значно випереджає збройні сили країн-членів НАТО в розумінні технологій та інновацій сучасного поля бою, тоді як стандарти Альянсу часто не відповідають реаліям російсько-української війни.
Проте українська влада, хоча й з меншим ентузіазмом, ніж рік чи два тому, готується до саміту в Анкарі 7–8 липня. За інформацією D.UA, цього разу Київ ставить перед собою такі цілі. По-перше, забезпечити участь Володимира Зеленського у саміті, адже ще кілька місяців тому існували побоювання, що президента України взагалі не запросять до турецької столиці. Минулого тижня цю проблему було вирішено: під час візиту до Києва генсек НАТО Марк Рютте передав Зеленському запрошення взяти участь у саміті.
На відміну від попередніх років, Київ нині не намагається домогтися проведення засідання Ради Україна—НАТО на вищому рівні. Цього разу на Банковій згодні й на проведення засідання РУН на рівні міністрів. Зважаючи на все, в Анкарі воно відбудеться. Проте наразі невідомо, чи буде зустріч на рівні міністрів закордонних справ чи глав військових відомств. Таке спокійне ставлення до засідання РУН, можливо, пояснюється тим, що на Банковій зробили ставку на зустрічі Зеленського на двосторонньому рівні. Зокрема, і з Трампом.
Для Києва значно важливішим, аніж проведення РУН на вищому рівні, є вирішення питання фінансування України з боку НАТО та співпраця в сфері оборонно-промислового комплексу. В Анкарі це має трансформуватися у рішення щодо далекобійних ракет і засобів ППО, а також інвестиції у виробництво безпілотників і ракет.
Києву важливо отримати від НАТО чітке зобов’язання з конкретними цифрами щодо подальшого надання Україні фінансової підтримки в довгостроковій перспективі: війна, закінчення якої найближчими місяцями малоймовірне, є витратною, а бюджет нашої країни має проблеми з наповненням. На жаль, низка членів Альянсу відхилила пропозицію Рютте виділити Україні 0,25% свого ВВП. Натомість, за інформацією Politico, в НАТО обговорюють можливість виділити Україні фінансування в розмірі 70 млрд євро, про яке буде оголошено в межах саміту НАТО в Анкарі.
Ініціатива, запропонована Німеччиною, передбачає, що 30 млрд євро надійдуть із уже узгодженого ЄС дворічного кредиту Україні в розмірі 90 млрд, а ще 40 млрд буде виділено за рахунок двосторонніх зобов’язань. «Це природно, оскільки більшість союзників у НАТО також є членами ЄС», — процитувало Politico високопоставленого дипломата Альянсу. Але також важливо, як зазначила міністр закордонних справ Швеції Марія Мальмер Стенергард, щоб європейські країни не сприймали цей кредит у розмірі 90 млрд євро як щось, що замінює двосторонню підтримку.
З огляду на це для обороноздатності нашої країни важливо, щоб партнери з НАТО продовжували робити внески в програму PURL (у межах якої Україна отримує американську зброю за рахунок європейського фінансування) і постачання ракет PAC-3 через механізм JUMPSTART, аби збивати російські «Іскандери» та «Кинджали». Київ припускає, що 2026 року обсяг постачання озброєнь через механізм PURL може сягнути 15–16 млрд дол. А загалом сьогодні понад 80% усієї військової допомоги Україні надходить по лінії НАТО.
Щодо співпраці в сфері ОПК, то в Києві сподіваються, що в Анкарі вдасться домогтися додаткового фінансування під спільну україно-натовську програму UNITE — Brave NATO, створену для прискорення появи оборонних інновацій на полі бою. Зокрема в її межах заплановано надати гранти виробникам засобів протидії БпЛА. Також очікується, що будуть підписані нові угоди щодо дронів.
Попри труднощі, розчарування та скептицизм, Київ їде до Анкари не з порожніми руками. Україна, яка вже понад чотири роки веде найінтенсивнішу війну в Європі з часів Другої світової, прибуває на саміт з унікальним бойовим досвідом, розвиненою дроновою індустрією та власним оборонно-промисловим комплексом, здатним виробляти зброю в умовах активних бойових дій. У Києві вважають, що Україна сьогодні — не реципієнт безпеки, а її контрибутор. І це — заявка на нову формулу відносин із Альянсом, яку на Банковій прагнуть зафіксувати в підсумковому документі.
Якщо в Анкарі закріплять цю логіку в рішеннях і практичних механізмах, то саміт НАТО стане ще одним кроком до переосмислення місця України в архітектурі європейської безпеки на тлі невизначеності майбутнього формату відносин. Але для нашої країни важливо, щоб це переосмислення торкнулося й питання гарантій безпеки, без яких українці вічно житимуть під загрозою поновлення війни з боку Кремля та з ризиком опинитися наодинці з агресивною Росією.